Творчість Галини Берізки

Збірка "Пісні невільниці "

„ ... Оце переписала з блокнота,  який  мені в Норильську  зберіг один товариш  Бровченка Миколи Андрійовича [чоловік Г. Берізки – ред.]  (в книзі “За полярним колом ”  Івана Кривуцького, яку  я подарувала центральній районній бібліотеці, він згадується), але я раніше не знаходила в себе цього маленького блокнота. В ньому – українські і російські вірші, над якими тепер плачу. Може, Ви, дорога моя захиснице в житті, знайдете щось, гідне уваги й надрукуєте [...] хоча б у кількох примірниках...”                                               

(З приватного листа

Галини Берізки від 07.02.2007р.)

        На жаль, Галина  Спиридонівна не встигла побачити книжечку,   що готувалася їй у подарунок до дня народження. За два дні до 87-ліття, опівночі з 14 на 15 вересня 2007 року полишила вона всі земні турботи і відійшла у Царство Вічного Спокою.

        Нехай ця маленька збірочка (до неї увійшли всі поезії з норильського блокнота) залишиться сучасни-кам яскравим художнім свідченням того, про що думали, мріяли, чим жили і в що вірили кращі представники радянської інтелігенції середини ХХ століття в ГУЛАГівських таборах.

                                                                                        Берізка Г.С. , 2007

 Присвячую вибраній серед супутниць  мого  життя Л.Г.П.

                                                                        Галина Берізка

Моєму майбутньому читачеві

Не дивуйся, майбутній читачу,

Що від горя я п'яна завжди,

Що у відчаї часто я плачу

І печалі лишаю сліди.

Не засуджуй того, хто навіки

Від бурхливих страждань оп'янів,

Він знаходить від розпачу ліки

Лиш в напої з отруйливих слів.

Не шукай в моїй пісні принади,

Мій хороший, невідомий мій!

Я б хотіла співать серенади

Під вікном, де шумить буревій.

Я б співала про сонячну долю

І незламність в священних боях,

І людські недоспівані болі

Прозвучали б в пісенних словах.

Лиш хотіти дано мені в світі,

Та нічого собі не знайти,

І любов'ю до тебе горіти,

Мій незнаний читач молодий.

Може, ти між старими книжками

Незакінчену повість мою

Відшукаєш – про тих, що упали

За свободу в нерівнім бою, -

І промовиш: якась безіменна

Про моє нагадала буття!

Прочитаю, щоб згадка для мене

Залишилась про давнє життя.

І листочки у книжку дубові

Покладеш, мій майбутній читач,

І в моїй незакінченій мові

Прочитаєш мій смуток і плач!

*  *  *                              М.Т.Р.

Дивлюся поглядом закам’янілим 

 На той, мені ще не відомий шлях,

Куди погнали хвилі невмолимі

Людське життя, гартоване в боях.

Дивлюсь і бачу крізь густі тумани

Якесь нове, незвідане буття:

Забуті грізні імена тиранів,

Повсюди сміх і співи на устах.

Рожева юнь сміється над журбою,

Втопивши погляд в світлу голубінь.

Безхмарних днів, осяяних тобою,

О людська велич, бачу вільний біг!

*  *  *

Коли я броджу між снігами

В заржавленій клітці моїй,

Я думаю: завтра між нами

Шляхи замете сніговій...

І в погляді чистім, як небо,

Твоєму я тону завжди

І, руки простягши до тебе,

Шепочу: “Мій рідний, прийди!”

Та марно: насупившись грізно,

Між нами спинились дроти,

Шепочуть рядочки залізні:

“Вам щастя удвох не знайти...”

О, світе жорстокий! Завіщо?

Чи ж я кому вдіяло зло?

А вітер лютує і свище:

“Кудись твоє щастя втекло.”

*  *  *

Ой лети, моя згадко рожева,

Понад морем, де мріють човни,

Й принеси мені подих травневий,

Щоб мій плач безнадійний спинить.

Ой лети, моя  думо  крилата,

В наддніпрянське веселе село,

Подивися чи батьківську хату

Буйним вітром іще не знесло;

Чи могила Матусі моєї

Заростає колючим терном,

Чи хтось, може, розкішні лілеї

Посадив як подяки зерно?

*  *  *

Народжені в краю тополь і сосен

Не зможуть дику північ полюбить.

Вона сміється, стогне і голосить,

Страшною тугою в серцях дзвенить;

Як мачуха, знущається над тими,

Хто пам’ятає ніжність матерів,

Кидає їх в обійми тяжких снів,

Дарує замість весен вічні зими.

*  *  *

Мовчіть, заховані в неволі,

Бо світ не хоче нарікань,

Сховайте в серці ваші болі

І вірте в правду без вагань!

*  *  *

Не сумуй, міліонний вигнанцю!

Чуєш, музика дивна лунає?

Бачиш місто, пробуджене вранці

Між снігами Таймирського краю?

Бачиш: он марширують колони -

Це твої однодумці-герої!

Не журися, бо вас міліони

На просторах Вітчизни нової!!!

Скарга Надії Т...

Пішов назавжди мій коханий,

А я, задумана, іду,

Щоб в сяйві полум’я багрянім

Спалити мрію молоду.

Беру чаруючі листочки

І п'ю з любов'ю їх до дна,

І тільки двом не вірю строчкам,

В яких кохання глибина.

Кидаю в полум’я шалене

Колись ціловані листи –

І серцю сниться, що від мене

Відрікся ранком ясним ти.

Згоріла мрія білокрила

В прозорім сяйві вогнянім,

І тільки згадка , що любила,

Мені зосталася по нім.

Гарячі сльози в ніч осінню

Ще довго буду проливать

І про любов святу, незмінну

Себе примушу забувать.

Не я пісенною красою

Його навіки прикую –

Дівчину з русою косою

В його я мріях впізнаю!

                                   1950 р.

*  *  *

Полярна ніч... Душа дрімає,

Не ллється пісня з струн.

Лиш за вікном сердито грає

Безжалісний бурун.

*  *  *

Летять в небі сірі гуси –

Може, в Україну...

Я, невільниця-дівчина

Вслід за ними рвуся.

Тільки в небо не долину:

Крила одібрали,

Легкі крила соколині,

Щоб я не літала!

Щоб я в сонця не спитала:

Де на світі правда?

Чи навік мене спіткала

Доля безвідрадна?

*  *  *

...Коли я, о земле, побачу

Оспівану щедрість твою?

Коли я не чутиму плачу

Дорослих?..  В чеканні стою

І вірю, що волі діждуся,

Або, не діждавшись, помру,

Та пісню в правдивому дусі

Залишу народу свому!!!

*  *  *

В раю, тихім гаю осіннім,

В сльозах я родилась на світ,

Щоб горе мого покоління

Пролить  на дороги нові;

Щоб серцем згорати в чеканні

Й діждатись озорених днів,

Про вільне народів єднання

Почути чаруючий спів;

Всесвітню  прославити волю,

Бо вже недалеко вона:

Народи готові до бою

За мир, а недолі – війна!

Невтомно  крокуйте, сміливі,

Зніміте до неба свій стяг!

За обрієм берег  щасливий,

Де маєм  розквітло життя!

Не хочу я чути докорів

За  муки і сльози людей,

Своє,  незаслужене горе

Забуду і вірю: прийде

Подібна  до тебе хоч трохи,

Всесвітньої  волі пора:

В пожежах моєї епохи

Прекрасні діла не згорять!

*  *  *

Коли я іду опівночі

Спочить від кайданів важких,

Я згадую співи дівочі

В країні долин запашних.

І часом до ранку не спиться,

Лиш в легкій дрімоті мені

Вітчизна моя білолиця

Співає народні пісні.

Де в світі є пісня ніжніша,

Дівчата і хлопці чиї

Над лихом сміються дзвінкіше,

В незнанії йдучи краї?

І хто так високо підняти

Ідею свободи зумів?

Хто вмів навіть кривду прощати,

Хто в полум'ї ніжно горів?

Живеш ти без злоби і крику,

Турботу сховавши в труді,

Народе! Твій подвиг великий

Безсмертя здобуде собі!

Живеш ти на волі широкій,

Але ще багато твоїх

Змарнілих дітей яснооких

Щодня запорошує сніг...

*  *  *

Вийду, гляну на небо вечірнє,

Може, зорі побачу між хмар...

Тяжко дихати в клітці покірно,

Марно гублячи юності жар.

Тяжко в зоряну ніченьку ждати,

Що з світанком життя одійде,

І не буде вже серце палати

В довгожданий осяяний день!

Знаю я, що снігами чужими

Уквітчають мій змучений прах...

А цвіли ж в Україні жоржини

І для мене в розкішних садах!

І сама я цвіла ще недавно,

Вміла щиро радіти й тужить...

Теплий спогад про дні мої давні,

Тихий плач в моїм серці звучить.

Моїх сліз не побачить Вкраїна,

Як не чула правдивих пісень,

І бреду я, в снігах по коліна,

Навмання,  куди буря несе.

І не хочу вернутись додому,

Бо найкращі народу сини

В заполярному пеклі новому

Будуть довго ще ждати весни!

Поки зорі палають на небі

І до щастя показують шлях,

Ми пригорнемось щиро до тебе,

Многолюдна сибірська земля!

Як нам, земле, тебе не любити,

Як сльозами тебе не полить? –

Ти ж нас вірити вчила і жити

Серед пекла, де буря шумить!

Ти у сяйві північнім навчила

Пильним зором побачити путь

В мирний край, де на наших могилах

Полум'яно троянди цвітуть...

*  *  * 

                          Ганні М.

Садила мати пізні квіти

В саду дбайливою рукою,

Цвіли вони духмяним цвітом,

Пишались ніжною красою.

Так і життя твоє, дівчино,

Немов та квіточка осіння:

Сховала люта хуртовина

Твою красу в краю пустиннім,

Щоб для невільників нещасних

Світив, як сонце, погляд ясний

Очей твоїх прекрасних.

*  *  *

Сиджу я край столу...  Гортаю папір...

Перо моє думи чека,

А серце стрибає, мов пійманий звір:

Іде  хтось...  здригнулась рука...

Тихенько накрила я “звітом”  пісні

І сміло на двері дивлюсь.

І тільки ті очі-волошки ясні

Побачу, -- від щастя сміюсь.

А в думах благаю тебе:  “Не приходь

І вільних пісень не вбивай!

Мій човник, що б'ється самотньо між вод,

Своїм кораблем не займай.

Пливи своїм шляхом... Спасіння  не жду

Від тебе, мій друже, повір!

Крізь бурі життя я безстрашно пройду

До вільних майбутнього зір!”

*  *  *

                Новорічне, 1954 рік

Налийте чарки вщерть

                                    і випийте за тих,
Хто вмів любити Вас і шанувати.

Вони ж і досі в зорях золотих

В ніч новорічну прагнуть розпізнати

Ваш ясний погляд, той привіт Вітчизни,

Що освітив зажурену долину

Квадратів* ...

            *  *   *

Як часто думкою я лину

В кімнату, створену в уяві:

Кругом книжки, розкидані, мов квіти,

Чиї листочки сяють іменами

Великих, мужніх, сміливих, убитих

Борців  за світ, що виросте над нами.

Прийдуть потомки в світ широкий, вільний,

Де не знайде нещасних людське око,

Де рід людський в труді щасливім, спільнім

Подібний буде вільному потоку.

Ніщо його не зможе зупинити,

Гірське каміння і суворі скали

Вогнем своєї правди розтопити

Зуміють ті, що  за нього вмирали.

* Відділення ГУЛАГу

*  *  *           

О, Сибір, о, Вітчизно моя!

На широких просторах твоїх

Я ще буду на волі гулять

І зазнаю шалених утіх!

В темну нічку швидкими саньми

Полечу над снігами, як птах,

І забуду, що я між людьми

Без призвання скінчила свій шлях.

*  *  *

Своїми муками святими

Людську неправду омивать

Прийшов Христос – і Богосином,

І Сином людським називавсь.

А рід людський вінком терновим

Прекрасне чоло увінчав

І на хресті за Боже слово

Його без жалю розіп’яв.

Розп’яв... не дав води напиться

І досі п’є невинну кров

Дітей Христових і не вчиться

Не злобу сіять, а любов!

*  *  *

Не срібні звуки – сльози каламутні

Хвилюють струни... Хочеться замовкнуть,

Зітхнувши тяжко й ледве-ледве чутно,

Або завити в клітці лютим вовком.

Не раз змією сум мене огорне

І кров без жалю точить по краплині.

На душу спогад голубиний злине –

І я на мить забуду своє горе.

Тоді душа в піднесенні заграє,

Лунає пісня в тишині щоночі,

Та не багато тих хвилин буває,

Коли і в пастці навіть жити хочеш!

*  *  *

Мою пісню дзвінку, полум’яну

Вража доля в ярмо закувала,

А на руки невидні кайдани

Одягла з найміцнішої сталі.

Та ніхто зупинити не в силі

Моїх слів променистих потоки,

Лине  пісня неволі, мов хвиля,

В людську душу, правдиву, глибоку.

На невільницьку пісню іздавна

Чесні душі свій відгук давали –

І в народі з’являлися славні

Імена, що з-за грат пролунали.

Вільну пісню не можна спинити

Ні холодними мурами тюрем,

Ні голодними днями не вбити,

Ані карцером в темному БУРі!

Слово правди не спинять морози,

Не задушить ніяка робота,

Труд і холод на довгій  дорозі

Не вбиває до пісні охоти!

Бо святих, неповинних сховали

Між злочинцями в лютій неволі!

Після того, як кара кінчалась,

Зоставались їм зморшки й мозолі.

...Так любовно, так тепло прощались,

 Побажання складались прекрасні,

Та додому вони не вертались, -

Видно й воля судилась невчасно.

...І живеш ти у наймах, зігнувшись,

Моя бідна злощасна дитино!

Про любов материнську забувши,

Догорає життя на чужині.

Хто змагався в боях за Вкраїну,

В кого досі болять давні рани -

Собі вільну шукати дружину

Забажає, як зніме кайдани!

Ох, яка ти сумна, прозаїчна,

Моя пісне, що линеш крізь мури!

Хоч би подвиг який героїчний

Оспівала – і чола похмурі

Тих невільників увінчала,

Щоб світанок ясний  зустрічало

З нами разом нове покоління.

                                           1954 р.

   Уривок з поеми

     “Крутими дорогами”

В боях, походах і чеканні

Твої, Вітчизно, дні текли,

І думав кожен, що востаннє

Він шану віддає землі.

В душі, на серці і на тілі

Жевріли рани, мов квітки,

Вмивали сльози личко біле,

Тривожно плакали гудки.

А там... а там, під Сталінградом,

Не впали мужні у бою –

Там свищуть кулі і снаряди,

Гармати переможно б’ють.

О, 42-й рік кривавий!

Тобі судилося в віках

Дзвеніти гордо й величаво

В народних думах і піснях!

Це ж ти здобув огненну зброю,

Щоб знести голови катам

І над вкраїнською землею

Дзвенів про перемогу нам.

Москва, оспівана столице,

І ти, мій Київ  – отчий  дім,

Під сонцем волі знов іскриться

Ваш образ, вічний молодий!

Лиш той, хто йшов шляхами волі,

Навчивсь дивитися в віки,

І про народу свого болі

Лишав безсмертні сторінки.

Сваволя сильних... Людське горе...

Не ті шляхи і крок не той...

За все в майбутнім людськім морі

Назвемо смілого – герой!

Назвемо іменем героя

Усіх, хто прагнув і шукав,

І в грізну пору буревою    

Боровся, падав і вставав!

Усіх, хто вірив у майбутнє –

В блакитну даль, щасливу даль,

І йшов крізь ночі каламутні,

Крізь сльози, радість і печаль.

Всього зазнав ти, вік творіння,

Великий труженик, борець!

Тебе майбутні покоління

Прославлять безліччю сердець!

Твої святі криваві рани,

Твоя жорстокість і добро,

І горді велетні й тирани,

І над Вітчизною тумани,

Й великомученик – народ!

О, вік двадцятий, вік прекрасний,

Який ти зоряно-ясний,

Які й щасливі і злощасні

Твої натруджені сини!

Яку незміряно велику

Пісенну славу в боротьбі

Здобув ти, труженику віку,

Свому народу й собі!

Дороги, сміливі шукання...

І ще не знана синя даль...

Марніє, в’яне у вигнанні

Твоє життя, твоє кохання,

Дівчино ніжна, молода...

Моя Вітчизна цвітом раннім

Твоїм розбитим сподіванням

Майбутньому заплатить дань!

                                  4 01.1953 р.

*  *  *

Придешь ли ты, когда настанет осень

В саду, где блещут алые цветы,

Чтоб распускать серебряные косы,

Придешь ли ты?

И вспомнишь ли, как теплой лаской юной

Холодную ты землю напоил,

И краткое свиданье ночью лунной,

И сердца нежный пыл?

Пробудишь вновь забытые стремленья,

Когда придешь к закату дней своих.

В прощальный час угасшее волненье

Мелькнет в глазах твоих...

Нам суждено, быть может, зимней стужей

Навек свои страданья  усыпить,

И никогда теплом родного юга

Нам горечь не залить?

Не плачь, мой друг, что мачехой лихою

Была для нас всесильная судьба.

Не  нам – другим пришлось бы в поле боя

Бесславно погибать...

Не забывай, что мы не свет родились,

Когда весь мир стремился смело в высь.

В полете вышнем многие разбились,

Крушенья миг не уловив...

                                Н.М.А.

Белые чайки летят над водой,

В синее небо все выше вздымаясь,

Девушка с грустью им машет рукой,

Будто с мечтой золотою прощаясь…

*  *  *

Любящей матерью ты рождена:

Очаровательная нежность

И чувства скрытая мятежность

Тебе природою дана.

*  *  *

                               М.Колесовой

Детство, сердцем матери согретое,

Благодарно вспомни каждый день

 И о счастье песню недопетую

Слушай сердцем русских деревень.

Меж дорог,  что пролегли в грядущее,

Каждый день ищи свою тропу.

Чье-то серце, ласкво зовущее,

Верный нам указывает  путь.

      Письмо к матери

За все благодарю тебя:

За то, что ты в себе находишь

Так много сил… в тревогах дня,

И в ожидании проводишь

Уж много дней; за то, что руки

Твои  трудятся неустанно,

И, подавив томленья муки,

Ты ждёшь свиданья непрестанно;

За то, что ты из колыбели

Моё лелеяла дитя,

Что жизнь тебе не надоела,

Что на крутых её путях

Теряешь ты здоровье, силы,

Но не теряешь чистоту

Души… и в поезд на ходу

Бросаешь письма дочке милой!

       

Письмо к матери второе

Здравствуй, милая, добрая Мама!

И малютка – любимая дочь!

Над письмом, омоченном слезами,

Вас я вижу в февральскую ночь.

И прошу вас: не плачьте, родные,

Хоть вокруг меня лютый мороз, -

Я жива… предо мной дорогие

Ваши лица под сенью берёз!

В тихом парке мы вместе гуляем,

А над нами – небес синева.

И рукой ты привет посылаешь

В край,  где вечно пурга завывает,

Где я долго тоскую о Вас!

Научи, моя Мама, малютку

Лишь меня своей матерью звать…

На душе мне становится жутко

Оттого, что узнает едва ль

Она правду   о нашей разлуке,

О моих опечаленных днях

И о том, как страдаю от муки,

Как отчаянье давит меня…

Не грустите, не плачьте, родные!

Пусть одна я покоя ищу

И надежду на дни золотые

Вместе с Вами я в сердце ношу!

*  *  *

Не успею двух слов написать,

Как меня отвлекают заботы!

Вдохновенья часы пролетят –

И спрошу я себя: для чего ты

Раздарила напрасно еë   -

Эту жизнь, озарённую Музой,

И зачем ты тревогам её

Отдавалась в минувшем? Обузой

Оказались враги и друзья –

Они равно тебе изменили?

Но разлука гнетёт, как змея,

Убивая последние силы...

*  *  *

Я чувства зависти не знала,

Хотя мне больше тридцати.

Когда от голода стонала

Не раз на жизненном пути;

Когда лохмотья обнимали

Меня, как  нищую, зимой

И надо мною хохотали,

Кто в неприязни был со мной;

Когда я брошенный  кусочек

Ловила робко из окна;

Когда ...и много, много точек…

Я зависть не могла понять. 

Уж, видно, с сердцем благородным

В весёлый час я рождена

И чувством пламенным, свободным

Природою одарена!

Но помню: завистью пылала

Я в праздник Родины моей,

Когда Отчизна вспоминала

«Великий подвиг» давних дней…

Дела бессмертного Богдана

Своим «величием», без слов,

Сквозь трёхсотлетние туманы

Войдут как  «подвиг» в  даль веков.

«Дзвеніла піснею Вкраїна»,

Той песне целый мир внимал,

А мне - украинской дивчине

Никто привета не послал!..

О, не забуду я неволю,

Быть может, именно за то,

Что украинскую тополю

Она сгубила ни за что!..

*  *  *

        Размышления

Жестоким времени бичом

Убито всё, чем жизнь богата:

Беспечность юности крылатой,

Сочувствие к страдальцу-брату,

Любовь с божественным огнем…

И, опошленну, как бремя,

Сквозь жизнь мы страсть свою несём.

Не часто мы проводим время

В порывах сердца молодых,  –

Жизнь молодого поколенья

Течет в занятиях  иных.

Наука, бескорыстный труд,

Патриотические чувства

И увлечение искусством

Волнуют в молодости грудь.

Но лишь из чаши бытия

Напьёмся яду мы впервые,

Мечты исчезнут голубые,

А в сердце вкрадется змея, –

Она без времени сорвёт

Цветенье юности беспечной

И яд сомнений бесконечно

В грудь неиспытанную льёт.

Изобретенье мудрецов:

Идейным всяким прославленьем

К веселью призывать глупцов,

Страданье отвергать с презреньем,

В искусстве  мужество рождать,

Клеймить жестоко пессимистов

И жизнь пустую украшать

Мечтами неоутопистов.

Кто с чувством пламенным рождён,

Кто рано понял бури жизни;

Кто был прекрасным увлечён

В печальном детстве…

                            Кто к Отчизне

Любовью искренней пылал

(За что наказан был жестоко!) –

Тот в совершенстве мир познал

В его трагичности глубокой!

                                   г. Норильск

8.06.1955г.

*  *  *

       Заповіт    нащадкам

Собі, як Богу, не молись,

Молись Йому в хвилини туги.

Себе невпинно не хвали,

І поважай чужі заслуги.

Все – боротьба і суєта,

І лиш такі достойні шани,

Хто віддавав своє життя,

Щоб лікувати болі-рани

Сердець нещасних трударів...

В віках залишаться живі

Ті самовіддані Герої,

Які уславили свій вік

За  Волю й Правду боротьбою.

Вони ж із іменем  Христа

Пройшли дороги горя, туги,

Тож хай затихне суєта –

І слухаймо імен їх звуки!

Бо їх не можна забувать –

Хоча б у дні народних свят...

                               1966р

Із збірки "Влучним словом"  

              Байка

Вовки судили  Баранця

За те, що з Левами спізнався...

І після  суду звістка ця

В лісах сусідніх рознеслася.

Кричать,  толкують:  „Дивно  це,

Що той Баранчик  став в одвіті!

Таке лице в нього святе –

За що ж могли його судити?”

Лисиця каже:  „Хай він   зна,

Що не  в своє  потрапив діло!

Вовки голодні розпізнать

Його   невинність  не схотіли”...

...  Чимало  грішних там було,

Та    більш  нікого не винили.

Все  товариство  в свідки йшло,

Коли  Баранчика судили!...

                                    1946р.

                                   м. Одеса 

             Байка

   (записано з пам”яті) 

Десь нализався   браги  Соловей...

Прийшов додому,  лає Солов”їху...

Вона – у сльози, він:  „Зійди з очей,

А ні – уб”ю  собі й  тобі на лихо”.

Узяв за крильця пташечку свою

І, ніби м”яч легкий,   об землю кинув.

Маленький  Соловеєчко  з жалю

Заплакав: „Мамо, щоб цей тато згинув!

 Ходімо   швидше в  ліс,  у   чисте поле, 

Бо тут навіки   згубиш ти свій голос!

Без тебе хто ж пускати буде трелі,

Не раз сумні, не раз веселі?

...Ходім ... та, може, й    батечка  візьмем,

Бо де  ми в світі кращого знайдем? ”

Отак не раз, в догоду діточкам,

Прощають жіночки чоловікам!

Маленька баєчка моя про ту людину,

Що має вдачу  ніжну, солов”їну,

Шанує працю, пісню, пише вірші...

Проте буває  і від чорта гірша:

Хмільне полюбить інколи без  міри   -

Й  забуде все – і правду,  й честь, і віру!

  

  Відновлено з пам”яті 1947 р.  

 

 З циклу  “Любов за гратами 

Поет Степан, єврей Адам,

Вкраїнець Олексій!

Я без вагань за них віддам

Останній подих свій.

Люблю всіх трьох, та тільки двох

Я знаю наяву.

А одного з коханих  трьох

Я двом не назову.

Поет Степан про Дніпрельстан

Співав з юнацьких літ.

Йому Богдан  віддав жупан,

А сам одяг граніт.

Віддав Степан отой жупан

Акторам і митцям,

Його Богдан на Дніпрельстан

Дивився гордо й сам.

Адам – єврей не спав ночей,

Боровсь за новий світ...

За подвиг цей – його з очей –

І зник по ньому слід...

Від благородних почуттів

Тремтить душа моя,

Та Євою лукавою

Не можу  бути я:

Близенько мудрий Олексій

Страждає мов юнак,

Він знає кожен подих мій

І кожен крок мій зна.

Мене кумиром, божеством

І ясочкою зве,

Й тяжкі прокляття  іншим   двом

В безсилій   люті шле.

Поет Степан, єврей Адам

Прокляті   назавжди.

Любила трьох, згубила двох,

Зоставсь мені один.

Настане час, коли з нудьги

Насмерть його вжалю,

І вірний прах під свист пурги

Сльозами обіллю

Поет Степан, єврей Адам.     

Вкраїнець Олексій! -

Я без вагань за них   віддам

Останій   подих свій!!!

  

    Пісня про гроші

Гроші,  мої гроші,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на газеті

Рівними рядками?!

Все десятки, п”ятдесятки,

Славні сторублівки!

Я ж була дурна, нетяма:

Не пила горілки!

Купувала всяке дрантя

І „Волгу” – машину,

Що стоїть у гаражі ,

Бо нема бензину!

Ой поїду я у Київ,

У Дніпрі втоплюся,

Нехай мене поховає

Рідненька матуся.

Старий батенько заплаче,

Викопає яму,

Чорний ворон там закряче

На цвинтарній брамі.

Мати каже: „Ти, ледащо,

Куди діла гроші?

Ми ж усе тобі віддали

На життя хороше!

Тож лягай тихенько в яму,

Як не хочеш жити.

Нема тепер в тата й мами

Ні їсти, ні  пити!...”

Дерев”яні карбованці

Ми всі поздавали,

Щоб колгоспні громадяни

Тут нас поховали.

Шукай собі, наша доню,

Де-інде купонів.

Було б жити  по закону

І давати дещо з дому

На церковні дзвони!..

                                     1992р.

Ой піду я на базар,

Куплю їсти діточкам –

Трохи муки, трохи сала,

Сотню грошей назбирала...

Ой піду я на базар,

Куплю  їсти діточкам!

Як прийшла я на той пляц.

Бачу: люди си товплять,

Пробираюсь між рядами,

Де стоять жінки з торбами.

-         Почім сало?

-         Шістдесят...

-         А мукичка?

-         Сімдесят...

Ходім, грошики, ходім,

Повертаймося у дім.

А як здирство це мине, -

Порятуєте мене

                   Диптих

(Після ознайомлення читачів з „Роксоланою”)

                        І.

Жив я, хлопці,  в пишному гаремі

Славного султана,

Там мені відкрились різні теми,

Пишу без обману.

І мені всміхалась  Роксолана,

Заглядала в очі –

І тепер дивитись на Оксану

Більше я не хочу.

В Роксолани розум королеви,

Хоч по п”яти коси!

В неї губки  пишні і рожеві,

Гарні   ніжки     босі,

Шаровари в неї злототкані,

Ширина  -  в два метри!

Біле личко,  ручки, як у пані,

Глянеш – серце терпне...

Богорівна мила Роксолано,

Де ти, моя любко?

Уві сні з”явися,  довгождана,

Горличко, голубко!

Пригорнися персами до мене,

Щиро усміхнися,

Бо жінки із розумом шаленим

Геть перевелися!

                 2.

Прочитав я,  друзі, „Роксолану”

Й закипіли пристрасті в мені,

Розлюбив навіки   вже Оксану,

І Тамарі й Олі кажу: „Ні!”

Мабуть, предок мій був справжній турок...

Звідки це шаленство, поясніть –

Бачу я важкі стамбульські мури,

Над якими сонце височить.

Там гасають люті одаліски,

З ревнощів готові розтрощить

І султана, й золоту колиску,

Де синочок Роксолани спить.

Там і я  б  потрапив неодмінно

В стадо євнухів, окрадених і злих,

Але розум дав мені  одмінний

Бог Аллах, що береже від лих.

Надививсь на все у тім гаремі –

Й плоть моя воспрянула  нараз:

Ні , сказав,   не   згину  я даремно

І своє відважусь в долі брать!

І  для мене ці жінки прекрасні:

То ж мерщій найкращую хапай,

Доберись до моря -  і   втікай

До галер, що мчать  кудись всечасно.

Швидше,  швидше, зірко моя мила,

Он вогні маячать вдалині!

Хоч із мене євнуха зробили,

Все ж любов зосталася мені.

Лист до “ Служби знайомств українського радіо”

      

Я статурна і гарненька,

До розваг охоча,

Ніхто ж мене, молоденьку,

Сватати не хоче.

           Парубки навкруг ледачі

Лазять без роботи,

А я маю творчу вдачу

І до книг охоту.

           Все я вмію, все я знаю,

Все мені доступне,

Та не діждусь того раю,

Щоб узяв хтось путній

За дружину ... Ось і мушу

Пошукати долю

Через пресу ... Маю душу

І залізну волю;

На вродливого не важу,

Тільки б мав роботу,

Не любив горілку вражу,

Не валявсь під плотом.

Всі, засуджені в минулім,

Щоб не турбували,

Дисидентами не були,

Віршів не писали.

Не бажаю Чорноволів,

Мудрих  і завзятих,

Що боролися за волю

В чужині проклятій –

Всіх таких я страх боюся,

Їм не усміхнуся,

Бо не хочу, щоб у хаті

В нас робили труси...

           

     

          Нам потрібен хтось простіший,

Характером веселіший.

Хай би навіть побутові

Всякі мав статейки:

Ну, скажімо, на будовах

Крав дошки та рейки;

Із заводу-цукроварні

Крав мішками цукор ...

Адже часто й між чинами

Бува такий шухер...

Отже,  друзі, проше пана,

Дайте мні такого,

Щоб я вік була кохана,

Мужа молодого !!!

Ми б удвох в часи дозвілля

Романи читали,

Від неправди і свавілля

Ліків в них шукали.

Свого імені нізащо

Не назву нікому,

Щоб яке-небудь ледащо

Не прийшло потому...

                  Молода панна, котра шукає пару

                  з надією на щастя.

                                                   90-ті роки.

Пародія на пісню

„Ой гарна  я, гарна”

                            1 – й варіант

         Ой була  я гарна,

         А тепер  не така:   (2)

         Бистрії ніженьки  гей-га , (2)

         Ніженьки маленькі

         Стали ся спотикать.

         Я своє личенько  чарами  змоложу, (2)

         А всім суперницям  гей-га, (2)

         А всім суперницям

         Дулю ще покажу.

         Я ж бо господиня,

         Вмію пекти й варить  (2)

         А полюбовницям гей-га, (2)

         Злим полюбовницям

         Треба  калим носить.

         Я своєму мужу

         Зумію   відімстить:  (2)

         Коли він згорбиться  гей-га, (2)

         Коли він зігнеться,

         Хлопців почну водить!
         Бо жіноча врода

         Вічно є молода, (2)

         Вона і в старості  гей-га, (2)

         До самої смерті – як  весняна вода.

        

         Ой, була я гарна,

         А тепер я стара, (2)

         Сива й беззубая, гей-га, (2)

         Сива ще й беззуба

         Все -таки  гарна я  !          

                     1970 р.

               2-й варіант

                                   

         Ой була я гарна,

         Як  в саду  вишенька, (2)

         Зникли  вже рум’янці  гей-га (2)

         Зникли вже рум’янці

         Із мого личенька.

         Брови полиняли,

         Коси усіяв сніг, (2)

        

         Світиться тугою гей-га  (2)

         Світиться тугою

         Погляд очей моїх.

         Милий до другої залицяється, (2)

         А з мене старої гей-га,

         А з мене бідної гей-га,

         А з мене, старої, насміхається.

         Ой, яка ж я гарна

         Була молодиця, (2)

         А тепер зморшками гей-га (2)

         Зморшками покрилась

         Врода мого лиця.

         Скільки я надбала

         Всякого добра,(2)

         Стало  немилим все  гей-га,

          Стало все немилим,

         Бо я – стара карга.

         Муж мій  ще брикає,

         Дідько його не взяв. (2)

         Мене ж, підтоптану, гей-га (2)

         Мене ж ізмарновану (2)

         Під три чорти послав!

         Я своє личенько чарами змоложу (2)

         А свому мужеві гей-га, (2)

         Дулю ще покажу!

         Ой, гарна я, гарна,  як тая горлиця (2)

         Най ми ся уступить гей-га (2)

         Най ми ся уступить  моя  суперниця.